(1814 - 1861)
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля!
Ці пристрочені рядки Василя Симоненка перегукуються із народним
розумінням Шевченка - поета і людини. Адже для кожного українця Тарас
Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього
все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і
нескінченний. Не тому, що він кращий від інших, - у ньому наша історія,
реальність. Україна - це Шевченко, Шевченко - це Україна.
Народився Тарас григорович 9 березня 1814 року в с. Моринцях на
Черкащині в сім'ї кріпаків.
... на початку XIX с. Керелівка і Моринці належали до маєтку
Енгельгардта. Серед керелівських кріпаків на початку XIX ст.. була
родина Івана Шевченка та його жінки Марти. В них був син Григорій, який
одружився з дочкою посполитого з Моринець - Якима Бойка - Катериною, і
жив з нею при батьках в Керелівці. Поживши кілька років з батьками
Григорій переїхав до Моринець - тісно було жити з батьками, тому, що у
батьків крім нього було шестеро дітей.
Григорій Шевченко, як і всі тодішні кріпаки бідував. В Моринцях Григорій
оселився в садибі кріпака Колісника, якого в селі називали за бунтарство
Копієм, після того, як того заслали до Сибіру. Народився ж малий Тарас у
хаті свого діда по матері Якима Бойка. За переказами хата існувала до
1918 року. Хрестили новонародженого 28 числа. Хрещеним батьком був
Григорій Іванович Дяденко, житель села Моринці. Так записано в церковній
книзі на 24-у аркуші, яка тепер зберігається в Київському державному
музеї Т.Г. Шевченка. Ні ієрей, ні хрещений, ні батько з матір'ю й не
могли уявити собі, що новонародженому Тарасові судилася доля особлива,
слава всесвітня, слава навіки.
У Моринцях родина Григорія Шевченка жила недовго. Після того, як Копій
утік із заслання і став навідуватися до своєї хати, вимагаючи від
Шевченків, то харчі, то ще щось, Шевченки повернулись до Керелівки (Кирилівки).
Про записано в "ревізькому реєстрі" 6 березня 1816 року, де Г.І.
Шевченко та його сини Микита та Тараса були вже записані як жителі
Кирилівки.
У дитинстві Тарас часто ходив у гості до діда Якима в Моринці. Кажуть,
дід багато розповідав йому про козацтво та гайдамаків, і про залишки
оборонних валів часів Ярослава Мудрого, і про Наливайкову криницю, яка
за переказами була викопана мужніми селянським ватажком Северином
Наливайком ще у XVI ст. Розповіді діда будили уяву Тараса, викликали
інтереси до історії рідного краю.
З дитинства був допитливим, любив малювати, співати.
Тарасові було 9 років, коли він, Катря, Ярина, Марія, Микита і Йосип
залишилися без матері.
Батько одружився вдруге.
Мачуха мала трьох своїх дітей і життя в хаті стало нестерпним. Коли ж
через два роки помер і батько, хлопець пішов у найми.
Тарасові дуже хотілось вчитися. Але шкільний дяк, до якого наймався
малий за можливість навчатися, виявився п'яницею і змушував його красти.
Хлопець знайшов собі нового вчителя - маляра, але Тарас приставили
козачком до пана.
Це була нудна робота: цілий днями чекати, поки господар забажає люльку
чи склянку води, яка стоїть поряд з ним на столі.
Нехтуючи забороною, Тарас таємно перемальовував картини зі стін
панського будинку. За це його одного разу дуже покарали. Але й помітили
неабиякі здібності кріпака і вирішили віддати його до майстра вчитися на
"кімнатного живописця".
У 24 роки друзі викупили Тараса з кріпацтва. Він з великим завзяттям
узявся за науку. Навчаючись у Петербурзькій академії художеств, він
водночас здобував знання із мови, літератури, історії, географії, навіть
математики, і незабаром став освіченою людиною. Друзі - земляки
посприяли виходу у світ першої книги його віршів - "Кобзаря", який "вибухнув,
мав джерело чистої холодної води, заяснів невідомої доти в українському
письменництві виразністю, простотою і поетичною грацією вислову".
Приїхавши з Петербурга на Україну вже вільним громадянином, відомим
поетом і художником, Шевченко в 1843 році відвідує й село Моринці. Двічі
приїздив він сюди 1845 року. Востаннє довелося побувати йому тут вже десятилітньої солдатської каторги в 1859 році.
Про це збереглися спогади земляків Кобзаря.
"Шевченків Край", 1 серпня 1963 року.
"Чом не женишся. Тарасе?"
Мій дід Чистян розповідав і таке. Приїзджав Тарас на Україну вже не
кріпаком. Завітав і в село Моринці. Поговорили про родичів, знайомих, а
дід і питає:
- Чого не женишся. Тарасе?
- Хватить того, що ти оженився. Сватали за Пріську, а повінчали з Ївгою.
- То я, Тарасе, винуватий. Щоб був купив більшу свічку, за три копійки,
а не за півтори…
Це суща правда. Пан обіцяв моєму дідові посватати Пріську, красиву дівку,
а оженив на її сестрі Ївзі. Підпоїли його, повели темної ночі в церкву,
а він ще й свічку малу купив - от і не роздивився.
Записано в селі Моринцях від Олени Жаркової."
Сільська багаторитаржка "Прапор комунізму", 26 вересня 1963 року.
"З розповіді діда."
Часто я чула від свого діда Овсія Панасовича Дяченка розповіді про Т.Г.
Шевченка. За словами діда. Наш прадід Василь Дяченко був хрещеним
батьком Т.Г. Шевченку. Це, між іншим стверджується архівним записом.
Який зберігається в Київському музеї Т.Г. Шевченка.
Дід казав, що наші предки теж були "чужими" в Моринцях. Звідки вони
заїхали - невідомо. Може тяжка кріпацька доля єднала Дяченків з
Шевченками. Дружба ця продовжувалась і пізніше. Коли в 1858 Шевченко
відвідав Моринці. Він заходив до батька нашого діда - Панаса. Йому в той
час було 20 років і в його пам'яті добре і на довгий час відбився
світлий образ поета.
Записала переказ Катерина Смоляренко"
Згадка про Моринці є в повісті Т. Шевченка "Княгиня", де він розповідає
про те, як в дитинстві шукав стовпи, що підпирають небо.
"добра не жди,
Не жди сподіваної волі
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Химерну волю. Треба миром,
Громадою обух стелить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить."
Так писав Т.Г. Шевченко у вірші "Я не нездужаю, нівроку…" у 1858 році,
незадовго до скасування кріпацтва, закликаючи народ до боротьби проти
самодержавства, за справжнє визволення від рабства.
"Я син селянина-кріпака..." - писав Шевченко на схилі віку про своє
дитинство. Та не обходить він той час у відомому вірші своєму,
написаному в Оренбурзі:
... Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї,
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя.
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають...
1825 рік. Батько поета Григорій Шевченко тяжко захворів, хворий лежав
всю зиму. В день свого народження Тарас почув:
- Не жилець твій батько на цьому світі - помре скоро.
Тарас заплакав і вибіг. Як жити сироті?..
А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо життя
майбутнього, щодо свого невеликого багатства.
Тоді і почули від нього люди:
- Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не треба, - він не буде
звичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар,
для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не
допоможе.
Батько Тараса був людиною грамотною, він багато читав, їздив по світі.
Він бачив як малий Шевченко жадібно тягнеться до знань, якими очима
дивиться на світ, ніби всмоктуючи з нього усю поезію, як Тарас тягнеться
до аркуша, щоб малювати, або писати, - от і зробив такий висновок.
Невдовзі батько помер.
І дійсно, доля Тарасові судилася справді незвичайна. За своє коротке
життя поет і художник Шевченко написав велику кількість чудових віршів,
красивих картин.
Поезія Шевченка не просто зачаровувала: будила прагнення до волі,
національної гідності українців. Тому поет був небезпечний для царського
уряду, і його було заслано рядовим солдатом на довгих 10 років із
забороною писати й малювати.
Серед небагатьох прижиттєвих видань Тараса Шевченка особливе місце
посідає остання його книжка - "Буквар південноруський", складена із
кращих зразків фольклору та частково з власних творів. Ця книжка для
учнів недільних шкіл була першою дитячою демократичною читанкою в
Україні. 10 тисяч примірників книжки було видано власним коштом поета.
Продавалися вони лише по 3 копійки, щоб їх могли купити й найбідніші
селяни. "Буквар" став найкращим дарунком для дітей, який поет щиро
любив.
Мріяв поет написати й інші підручники для початкової школи викладаючи
малювання в Київському університеті. Однак передчасна смерть не дала
йому здійснити свої задуми.
Помер Тарас Шевченко 10 березня 1861 року.
Поховали його на Смоленському кладовищі в Петербурзі. У травні того ж
року домовину поета перевезено в Україну й поховано, як він сам
заповідав, на Чернечій горі над Дніпром біля Канева.
Віримо, немає в Україні такої людини, яка б не знала й не любила творів
Шевченка.
Він був поетом волі в час неволі,
Поетом доброти в засиллі зла.
Була у нього надзвичайна доля,
Та доля Україною була.
(Д. Павличко)
Літературна спадщина Шевченка:
240 поезій, з них - понад 20 поем;
драма "Назар Стодоля";
20 повістей (до нас дійшло 9);
щоденник;
автобіографії;
фрагменти двох незакінчених драм.
Оригінали більшості творів Шевченка зберігаються в Інституті літератури
НАН України. Твори Шевченка перекладені приблизно 100 мовами світу.
Мистецька спадщина Шевченка - художника:
210 акварелей, передусім пейзажів;
150 портретів, з яких 43 автопортрети;
27 офортів, з яких - 6 серій "Живописна Україна";
понад 230 олівцевих рисунків ландшафтів України;
ескізи, етюди, начерки - на 360 сторінках рукописів та альбомів
Деякі малюнки Т.Г. Шевченка можна переглянути в розділі
Фотогалерея
